Що би Ви сказала, якби хтось підірвав - Статую Свободи чи Ейфеливу вежу. Вас би це розчарувало? Чи Ви би РАДІЛИ і складали б "оди", як Нерон про палаючий Рим???
Без цього світ важко уявити і засмутилися б геть усі, можливо навіть й Ви. Але те, що стосується наших таки символів, ми й не надто тим переймаємося, що їх з'їсть чи знесе.   
 От скажімо, дерев'яний храм у місті Дрогобич з 15 СТОЛІТТЯ є тим символом міста, і по-праву, як один із символів країни. Але доки мистецтво гниє і держава зволікає, унікальна, і насамперед, автентична пам'ятка не може повноцінно існувати в умовах нашого покоління, яке маючи свободу, державність не в змозі захистити власне таки же минуле.

Але чому в умовах бездержавності та в періоди польсько-австрійські храми міста ставали не лише надбанням одного народу, а й невід'ємним і важливим для тих же поляків та інших нацменшин, які не могли уявити міський простір без церкви святого Юра. І вони підтримувалися в доброму стані і це усі називали - нашим спільним. Що з нами не так? Чи я вже надто сильно хочу реанімувати "бабцю" Австрію. Невже ми здатні берегти своє тільки в умовах репресій, воєн, загарбників??? Ми, можливо це діагноз не для всіх, але, ми - ліниві до власного духовного порятунку та збереження культури? Я не знаю, а Ви....??? Ось погляньте на ту мистецьку красу, яку донесли нам наші батьки-діди. Цікаво, що ми донесемо окрім виправдань нашим внукам!!!???
Чому важко втямити людям, що із втратою символів, ми втрачаємо власне історичне обличчя, культурну детермінанту...

То ж вам вибирати, чи користуватися цим принципом, який має багацько назв: "начхати", по-барабану, по-цимбалах... НЕВЖЕ ЦЕ ЧАСТИНА УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ???

Якби якийсь нарід мав таку церкву, як св.. Юр у Дрогобичі, то певно це було б місце прощі тисяч людей кожного року. А вона, ця церковця, стоїть собі така тихенька, немов вросла в землю під тягарем копул, здавалося б забута на свойому горбочку вже сотки літ. Коли наближатися до неї, то мимоволі стишуєте голос, бо здається, що голосною мовою сполошите духа давнини і весь чар пропаде. Не дивно, що дрогобичани такі горді на своє рідне місто. Кожний  з них виріс під впливом духа – чарівника котроїсь із тих прекрасних старих церков...
                                                                                                        (Василь Манько, США)

Проблема: церкву тотально забудовують, храм впевнено руйнується (ГНИЄ) але очікує внесення до СВІТОВОЇ СПАДЩИНИ, влада не зробила площу відповідну для прийому іноземців, представники ЮНЕСКО - якщо не в шоці, то у повній прострації... поляки тихенько мовлять, що якби в них таке було б чудо, то би тішилися, а світ би навіть знав навіть в глибинках Африки про дивовижний храм....Але проблема якраз у байдужому ставлення до кожної пам'ятки в Україні!

Це лише один приклад неквапливої втрати нашої культури... яку рятують одиниці, а закопують в небуття сотні лопат...

   
Більшість солодкоїжок при вигляді цукерок галонами виплескують слину і як ховрахи, без образ, лящать ними за щоками. І не менше солодкоїжок має і ця цукерка, і Ви, повірте, теж є її прихильники...  
Цей символ споживає майже кожен українець, він є світовою візитівкою Дрогобича. І кожен це смакує та любить. Але яка вона була, і яка тепер? Бо саме вона дозволила місту бути всюди, і цей смаколик  ти знайдеш не лише в Аргентині, а й в Тель-Авіві. «Дрогобицька» ковбаса – вишуканий виріб, який не залишить байдужим ні одного гурмана, а язикові рецептори отримують заряд задоволення...  Та чи створення її було мистецтвом, де вбивши 300 свиней, отримуєш 150 кг. м'яса для цього символу!!!??? Захисники тварин, мабудь, зараз гризли б нігті, курили збоку і від страху заїкалися б???? Але... ось яка правда... далі...

Але яка історія ковбаси? І чи вона має історію? А може без неї не обходилися лицарські бої? І посвята в лицарі була ковбасна: два удари по плечу і по чолі, і ще й про писок не забули??? Навіть з того всього придумуєш версію посвяти в дрогобичани, яку розповіли: стати на коліно, посипати сіллю голову і дати тією ковбасою по раменах, і напевно дати запити все "нафтусею".  Хто його зна!? Тому ми ці дурниці та інші маразми перевірили...

 Саме «Дрогобицька» ковбаса побудувала новітній Дрогобич (та чи створила з нього ковбасний рай?) і славить його вже півстоліття з 1960-х років. Їй навіть вперше на День міста присвятять фестиваль (хоча і на фестиваль це не було схоже). «Дрогобицька» ковбаса – продукт, що безсумнівно створив Дрогобич. 

Її робили в невеликій кількості – 20 чи 15 кг на день, і вона були призначена для високопосадовців із Києва та з Кремля, для міністерств СРСР. Вона була такою ж рідкістю, як чорна ікра. Ця ковбаса стала найкраща для PR-цілей, вона славила місто і його розбудовувала (її слава посприяла будівництву Машинобудівного та Кранового з-ду  і була завжди не взяткою, презентом, що сприяв до змін і відчиняв усі двері разом із «Українською з перцем», горілкою яку мабуть, вперше стали виготовляти саме в Дрогобичі. 

Отож, «батьком» ковбаси є її винахідник – п. Захаряк і датою створення можна вважати 1960 або 1961 роки. Однак існують суперечки, що ковбасу винайшов п. Бориславський. Географія виготовлення ковбаси тепер широка, але мало хто знає, що жодна фабрика не виготовляє правдиву «Дрогобицьку» ковбасу, а імітує її, використовує її прославлене ім’я. Географія у місті була такою, що її виготовляли в цеху біля Сільзаводу (того самого, що безперервно працює з 1250 року), на Горішній брамі (частина міста) теж був цех із виготовлення, де працював винахідник п.Захаряк, що й запатентував виріб, який став унікальним продуктом, і тепер частина людей мовить і про свої заслуги. Ще б пак!!!!!!!!!
Вся складність, заковика була у виготовленні. Важко здійснити і важко підібрати інгредієнти. Виготовляли із вищого ґатунку свинини, але не вся свинина йшла на виготовлення і можна було забити 300 свиней, а отримати – 150 кг. «Дрогобицької». 

Звісно невелика плата за задоволення. Захисники тварин можуть нервно курити збоку!!! Але... ті часи пройшло.... бо й не існує спеціально створених свинних "плантацій", які закрили із розпадом СРСР (вирощували свиней для смачного діла навітьна Тернопільщині).
Використовували суху свинину, і тільки три види свинячого м’яса (з лопатки, з шинки та полядвиці і додавали цукор, кмин, часник, майоран), що й породжувало високу якість. Але це м’ясо могло бути якісним не у всіх свиней. А тепер уявіть скільки би коштувала "справжня" дрогобицька. Чорна ікра поряд виявиться просто дешевизною. Тому імітація і голослівне використання ковбасного бренду й надалі відбувається....  

В масовий хід запустили і були причетні до її історичного шляху такі люди як: дир. дрогобицького м’ясного заводу Горбов Семен і начальник ковбасного цеху – п. Распетрихін . Також над створенням працювали ще 8 чоловік, що готовили ковбасу для Москви, Києва, голів, перших секретарів та високих чинів, що відпочивали у Трускавці. Але вважати справжніми зараз усі ковбаси, що носять відому марку не можна, бо використовують окрім свинячого й інші види мяса, чим і псують світовий бренд.  

Як ми знаємо, то ще 22 вересня 2009 року на нараді в ратуші Дрогобицький міський голова Микола Гук доручив відповідним службам розпочати роботу зі створення музею ковбаси «Дрогобицька». Музею нема, але галас залишився.
Чи вартує цей символ прославлення та історичного наративу???? 

Цікавий факт: розроблено декілька проектів пам'ятника ковбасі. І за одним з них, ковбасу мають зобразити в руках Лиса Микити, де Франко одним реченням оповідає у казці про смаколик. Так, вважають, тоді все буде доречно і в тему.  

 Світ важко уявити без ранкової кави, без тепла, що полоскає горлянку аж до простати! Зігріта душа і тіло готове плодити творчість - від створення людини аж до мистецького полотна. Облазивши різні закутини різних міст, натрапляєш на цікаві закімарки. На один ти натрапиш і в галицькому місті Дрогобич. Коли припече випити, бажано, як тут кажуть - філіжанки кави, то припікає і "хотіти" мистецтво. Чи потонути від цікавих смаків не лише кави, а й від різних родів чаю, де відвідувач отримує оргазм смакових рецепторів, а чай "Нахабний фрукт" стає вашим напоєм. 
 
Кав'ярня „Хардін еспаньоль” (іспанський сад) та „Галерея Чирка-декор” спільно ідентифікує Дрогобич, в якому мистецтво ще не повісилося і яке не зґвалтували "під плотом". Це щось нове та свіже у свому задумі . Задум цей витворила пара люблячих сердець: Оксани Шмигельської та Максима Чирки. Це створене ними дітище творить позитивне враження. А поруч з цим  смачне, пахуче та ексклюзивне. Головним чином виходить, що міфи й сприйняття міста творять саме кав'ярні. У розмові, де посидіти, більшість нарадить саме Хардін. Сюди приходять відчути затишну атмосферу американці та поляки. Місце розташоване у центрі Дрогобича налаштовує кожного відвідувача розслабитися під іспанські музичні ритми, а у цьому стані кожен готовий сприйняти місто, послухати куранти вежі ратуші, чи дзвони греко-католицької церкви св.Трійці навпроти, яка красується білими стінами поважного храму, а ввечері карамельно світиться, а очі це поїдають як солодкий ірис. На зиму тут крутять Френка Сінатру і атмосфера американського Різдва наповнює вас. Місце в центрі на вул.Трускавецькій, 1, розмістилося в новому будинку фіолетового тону, що незважаючи на новість вписався якісно в міську стару забудову. Розміщення мовить про комерційну продуманість із натяком на лобізм міста у сприйнятті, як тутешніх, так і приїжджих: „Тут є щось хороше!”, але це хіба початок у розбудові культури таких закладів.