В зів’ялих квітах, що тобі дарував, завше ховалася весна. А в твоїх словах співала незаймана думка. Навіть твоїх холодних рук було мало, аби остудити весь мій жар. Лише тіло, яке мало відчути, що торкалося в горизонталі землі й примушувало боятися зими з твого подиху. Я не вмію красиво говорити про...чи просити „візьми люби”. Однак, вмію по очах читати. Й інколи читаю в них список бажань, а серед них, серед тих хтивих позіхань - я, моя чоловіча сутність, яку ти зваблюєш. Яку ти вабиш, спокушаєш без сорому, без стиду тими очима, тим поглядом, який кличе... і я затьмарено йду.
Коли
мої очі відвернуті, починаєш вабити устами. Безвтомно знов... робити:
зловтішатися і кохатися. Хіба так!? ...але час ти бережеш.
Ранок
і цілунок в зуби промахуючись повз заспані губи, які стомилися від
безупинного кохання. Та знов і знов від розмов, й очі вже стомилися
дивитися. Лише вчора і багато разів тоді щось.
Ще ніч: спітнілі
тіла, а на ранок знов трішки любові. Незабаром день, чергова ніч. Знову
час і місяць, холод і любові голод на вулиці кидав в
тремтіння...але ..чи ти...нема.
Знову місяць, пусті дзвінки, де старі
слова, бабусині фрази й тиша - перепочинок в почуттях. Настав час турбот.
Я ненавиджу! Але десь щось трішки люблю, а відлетівши на крилах метелика свого
щастя знаю що я... я – знаю що вже... чи потім буде в шепоті кімнат,
чи близь мого вуха й подув в скроню від кожного твого слова. Солодка проза твого шепоту терта спокусою. Задихаюсь
від любові, що ллється через серце.
Я зривав, металася в собі,
примушував рвати одяг і шматувати душі, братись за руки
і дихати бездонно – разом; а в поглядах стрічних безмірність думок і
бажань. Бажання – солодке хотіння. Пам’ятаю і ти пам’ятаєш, як хотілося
лежати під дірявим вечірнім небом і любити нас під деревом на полі жита в забутих закімарках світу, під той подув вітру, в якому здіймалися разом з листями
дерев. Депресивна осінь, гнітюча зима: тоді обіймав та оповивав, як той вітер гілки дерев, твої руки, котрі
обплів, пригорнув тершись тілом із запахом жасмину. Тоді в тій тиші поля ми
були єдині, які вміли та кохалися, знали та пізнавалися день за днем:
від першої зустрічі до митті близькості. В ті ночі виднілися, то було
прекрасно – зірки, і вони падали, божевільно мчали до нас, до нас
самотніх – хворих на кохання, на задоволення. Я рахувала кожен твій
дотик, після якого зірка падала, а за кожним подихом від грудей мчалися
хвилі – електричні проводи, які бажали твого струму, твого живлення. Моє
тіло долало млявість і билося в ніжних клітках насолоди. Чи може, це насолода билася поміж нас, поміж наші тіла-клітки?
То
минуле, в якому наївність була у всьому: була в тобі, в твоїх думках,
словах, руках, навіть в коханні, яке ми перетворили на повію наших тіл. А
зараз? Опанувала душею бездомна самотність, квола реальність, нікчемне життя без твоїй спокус, без моїх вигадок любові.
Тиша,
сповільненні гудки, співи вулиці по якій нам ввечері усміхалася доля, а
ми безтурботно йшли тримаючись боязно, вперше за руки, а місяць дихав
нам у спину. А пам’ятаєш дощ, пам’ятаєш якими мокрими ми були? А пам’ятаєш
потім? Потім були ми: блукаючі руки по тілах. А далі несамовитість, нестримність, безглузде
бажання хотіти. Вже й негайно. І там, і потім в прочинені двері моєї
кімнати пішли навмання, спіткнувшись безглуздо впали. Незабаром
спонтанні дії, наші слова, забутя, закриті очі. Стомлені дві плоті скупо обожнювали
раз за разом все нове почуття. І ось... якась темна кімната, забуті дні,
стомлені ночі, сірі стіни та прочинене вікно, що було мені дверима.
Ніч.
І мій стукіт об скло камінням змушувало, мабуть, твоє серце битися-калататися,
підводитись в турботі і цікаво ще раз слухати сонети мого крику, які співав, ламав
ноти, грав невміло на гітарі. Невдало, але чудово. Саме це змушувало
усміхатися серце та шептати „заходи”. І як, і що?
Знаєш, нестримні палкі ми були.
А скілки треба було запалу? А зараз чи
хоч чуєш, чи чуєш тишину в якій поле бур’яном поросле поміж нас, а колись була відстань в дотик, в один подих. Тепер – в милю гучного крику. Та чи чуєш? Не пізнаєш!
Нема нас, ми як таке вмерли. Так буває. Однак, є я,
є і вона. Не така, але є. Яка бажає, слухає, знає,
відчуває, чує, любить. (але не так!) І цього досить для нас із заплаканими душами, із
побитими думками, з оголеними бажаннями та з хтивим, блудливим поглядом.
Тут хтивість буде й все життя спокусою.
Та й так
мало життя, так чомусь мало нас, так мало місця, мало відчуття глибини
єднання. В якому горизонт під кутом відстані, але та відстань подиху,
губ, прижмурених очей. Ось і все. Коротко сказані слова: коли і де була моя, коли ти була зі мною, коло мене, коли ти була в день та в тіннях
ночі...коли ми були в тінях наших тіл, коли..? Як в казці – одного разу були.
Пошук любові із уламків пам'яті, із подихів минулого...
Пошук любові із уламків пам'яті, із подихів минулого...
P.S. Ти народила в мені людину...
Немає коментарів:
Дописати коментар